В далекі, ковідні часи трапилось дітей звозити на змагання з Spartan Race.
Була пізня осінь, холоднеча, та постійне очікування, що старт скасують, навіть коли побігли перші хвилі учасників. Бо карантин, масковий режим, «більше трьох не збиратися» і все таке. Минуло. Діти пробігли, медалі забрали, гарних вражень набрались.
Сподобалось дуже, бо було щось нове, цікаве, де не просто бігти треба, а ще мати навички акробата, паркурщика та турнікмена. І, звісно, багнюки не боятися. Планували повернутися.
І повернулися, хоч і з великою затримкою.
В цей раз осінь рання, погода — вогонь, команда — ух!
Їдемо з Юрком, веземо дітей змагатися. Такий був задум спочатку.
Але щось у мене свербіло зсередини, бо вболівальник з мене ну дуже поганий. Завжди хочеться бути в лавах учасників.
«Чому тоді потилицю чухаєш?» — спитаєте ви. Зупиняло обмаль часу на підготовку (три тижні) та стартовий внесок у 3100 грн. Штовхало до дій бажання позмагатися та гідно відсвяткувати чергову днюху, хай їй грець. Тому шапку об підлогу, і гори воно все ясним полум'ям.
Дрищем себе не відчуваю, а гроші... не прям захмарна ціна. Просто відвик у своєму селі від столичних цін.
Реєструюсь на найдовшу дистанцію — 20 км. Ще й в елітну групу, туди, де, за задумом організаторів, зберуться кращі з кращих. Бо навряд чи мене туди колись вже хтось запросить, а тут можливість самому присусідитись і погрітися в променях чужої слави.
Які від цього привілеї? А хз! Хіба що першими стартуємо і менше народу в нашому забігу (до 40 учасників).
Гонка проходила в Києві, на ВДНГ. В цьому райончику вперше, і скажу вам — тут цікаво. Велика територія з урбан-парком, лісом, ставками та майданчиками для більш гламурного відпочинку. Щось схоже на наш Харківський Центральний парк, але як китайська копія. Ми в цьому кращі, бо як сяють чистотою та охайністю парки Харкова, не мені вам розповідати.
Змагання в два дні. Наш — другий. В перший ми отримуємо стартові пакети та дивимось за гонками на менші дистанції. Субота, друга половина дня. Народу — тьма-тьмуща гуляє. Хтось весілля грає, хтось на фудкортах зависає, хтось без жодної цілі просто шляється. Серед всього цього натовпу миготять напівоголені спортивні тушки з фірмовими пов'язками на голові, як у японських камікадзе.
Начебто одні одним не заважають, а на кількох локаціях навіть інтегруються в єдиний організм, де одна частина розважає іншу. Наприклад, тут.
Дивитися, як людина повзає в багнюці під броньовиком, теж цікаво, виявляється.
Мене завтра на це чекає, а зараз ходжу, дивлюсь на всіх цих щасливих людей без відтінку втоми на обличчі. Це ті рідкісні моменти, коли забуваєш, що в країні війна.
Хоча, навіть тут це не зробиш стовідсотково.
Ці хлопці боролись за своє, наше життя, і зараз, незважаючи на всі ті жахи, що пройшли, намагаються любити його й далі. Величезна повага.
Що ж. Трохи про мою гонку. У мене був досвід подібних забігів, бо у 2018 році на «Гонці Націй» вже біг щось подібне — також 21 км. Враження були незабутні. Можу про них нагадати, кому цікаво.
Хоч-не-хоч, а змагання доведеться порівнювати.
В стартовому коридорі разом хлопці і дівчата. Запальна проповідь про силу духу, єдність та таке інше від ведучого, і побігли. Ну, як побігли? Побіг я. Інші, здалось, рванули як стометрівку. Навіть п'ять жінок на першому кілометрі були попереду мене. Саме в цей момент я і зрозумів, як лоханувся, вибравши елітну групу. Пенсійна — ось мій максимум.
Перший кілометр: приг-скок, щось переліз, кудись підліз і в ліс — доріжка. На «Гонці Націй» майже на кожному кілометрі були перепони, не виконавши котрі, відробляв тридцятьма бурпі. Лякали і тут цими вправами. Але де перепони? Два кілометри пробіг — нічого. П'ять — нічого. Десять — така ж фігня. Що ж, задум організаторів був зрозумілий: спершу добре побігай, а далі ми тобі, розім'ятому, розваги піднесемо. Ну ок, нехай так.
Бігти було цікаво. Ліс не знайомий від слова зовсім. Постійні спуски-підйоми, якісь яри, плутані тропи, іноді повз озера маршрут проходив, навіть цікавий каньйон був. Багато пухкого піску під ногами. Розмітка — вогонь, все густо та зрозуміло. Волонтери теж гарно напрям вказують. Розігрів перед смачненьким був як треба. Траса, до речі, більшою частиною була створена для велокросу. Ось би ще на лісапеті там поганяти...
Після десятого, нарешті, довгоочікуване. Треба кинути спис в ціль.
До слова, перед стартом була можливість спробувати. З трьох спроб всі точнісінько в ціль послав. У мене навіть уроки майстерності підходили брати. Але то ж на свіжачка, до старту.
Беру, кидаю. Спис попадає в тушку, на мить вістрям в ньому зависає та й падає униз. Дивлюсь своїми благаючими очима в очі судді. Бачу в них байдужість, доповнену розведеними руками.
«З вас тридцять бурпі!» — чую вирок. А щоб тебе! Падаю лицем в пилюку. «Ідіть сюди, мої любі. Тату вас обожнює!»
Трохи згодом знову схибив на одному з випробувань. Покірно пішов виконувати бурпі. А мені взяли і все зіпсували. Замість них сказали бігти штрафне коло 150 метрів. Що за дитячий садочок?! Ну ок, пробіг. Ці додаткові метри по двадцятці розмазались як і не були.
Кілометра після шістнадцятого нас, нарешті, випустили з лісу на люди, якраз у центр ВДНГ. Там на мене вже чекала група підтримки, котру я розважав, носячи колоди або каміння, лазячи по різним рукоходам та канатам, тягав корита з піском та знов кидав списа (попав). Не намагався все зробити швидко, бо гнатися було нема за ким і нема чого. Розважав трохи волонтерів, бо за два дні цього двіжу вони трохи втомились.
Сюрпризом, котрого не чекав, стала водна перепона десь в глибинах парку. Три вириті ями з водою, досить глибокі, треба плисти. І після кожної дертися на мокрий та слизький ґрунт з цих ям. Це було цікаво. Вода осіння, бадьора, занурювати з головою доводилось. Тут теж атракціон розваг був. Навіть шезлонги для глядачів стояли.
Виліз я, звичайно, мокрий, але досить чистенький. Проте, за планом організаторів, на фініші всі повинні були бути однакової розмальовки. Так, той самий броньовик з багнюкою наостанок.
На фініші, на згадку про захід, тобі на шию гарну та блискучу медаль вішають та дарують фірмову футболку, дбайливо обгорнуту серветкою, щоб руками не забруднив. Увага к деталям — норм.
Резюме: Гарно. Не дуже було виснажливо, але крепатура все ж відчувалась у наступні дні. Якби всі штрафи були бурпі — було б цікавіше. А так, гонка більше заточена під бігунів. Якщо вмієш підтягуватися та тримати баланс — всі перешкоди пройдеш на «ізі». Побіг би ще? Відповідь — так!
Щодо дітей. Везіть сюди своїх бешкетників. Це прям топчик для гарних емоційних вражень. 700-800 грн — участь. Кожному на фініші крутезна медаль та футболка. За такі гроші це просто подарунок і треба дякувати всім тим, хто це зробив.
У малечі дистанція не змагальна — 1,5 км. Перешкоди достатньо легкі та зрозумілі. Десь подряпини зловити можна, в пилюці, звісно, фінішуєш. Проте воно ж так і треба.
Характер загартовується тільки через труднощі, а мамині пиріжечки в тренді ніколи не будуть. Добре, якщо у вашої дитини викликів в житті не буде, але хтось в це вірить? Тому працюйте вже зараз, вчіть їх досягати мети, незважаючи ні на що. Спартан — це гарна практика і приклад, що за медальку треба поборотися та напружуватися.
Ну, і була у «кідсів» одна змагальна дистанція. Читай — елітна. Три кілометри з перешкодами, як у дорослих, та штрафами в десять бурпі. І як я зрадів, коли почув, що їм також під тим броньовиком лізти. Це ж прям мрія дитинства — викачатися в грязі і щоб тобі за це нічого не влетіло від батьків.
Можна і не питати, сподобалась їм ця гонка чи ні. Гадаю, фото передають емоції та напругу в гонитві за перемогою. Так, ми за нею теж їхали, чого ж тут скромничати.
Катя змогла. З добрим відривом від другого місця перемогла серед дівчат. Коли ти тренуєшся майже кожен день та літо проводиш не вдома біля компа або телевізора, а у бабусі в селі, де справжнє сільське життя з городами, походами на ставок, лазінням по деревах та іншими розвагами, не схожими на міські, то суперникам мрії про перемогу краще мріями і залишити.
Аріні трохи не вистачило до п'єдесталу — четверта. Гліб — шостий серед хлопців.
Ну, норм як для нашого села результати, вважаю.
Весною починається новий сезон гонок, і, сподіваюсь, ми знов візьмемо участь, можливо, ще більшою командою. Тому, якщо це також твоя тема, давай, приєднуйся. Поїдемо разом вчити столичних, як треба місити багнюку.
Comments:
Додати коментар...
